В Україні здавна сформувалися різні форми громадського дозвілля молоді. Найпоширенішими серед них були вечорниці та досвітки, а в літній період - вулиця, колодки. Вулиця збиралася від ранньої весни до того часу, коли закінчувались осінні польові роботи й розпочиналося виготовлення полотна (у народному побуті кожна сезонна праця мала свій чітко означений час). Навіть якщо тривав ще великий піст, але була рання й тепла весна, дівчата в неділю, а іноді й у суботу, збиралися десь в улюбленому місці - на вигоні, коло ставу, річки, або ще десь на кутку поспівати веснянок, повеселитися з парубками. Під час цього виконувалися певні обряди на означення того місця, своєрідні прийоми шлюбної дівочої магії. Практично по всій території України на місці зборища закопували кашу у горщику (або в яєчній шкаралупі), щоб молодь кишіла на тому місці як каша, крутили веретено, щоб так само і вулиця в них крутилася, закопували голку гострим кінцем в землю, палили деркач і посипали вулицю попелом, щоб на неї дерлася молодь з інших кутків, припалювали ложки, щоб молодь не вечеряла вдома, а крутилася на вулиці, проколювали чобота голкою з ниткою і волочили нитку вулицями, щоб молодь не збиралася більше ніде, а тільки на їхньому місці тощо. Дівчата прагнули заманити побільше парубків на свою вулицю. Від Великодня до Вознесіння вулиця збиралася щодня, а від Вознесіння до Покрови лише напередодні свят, у неділю і в свята. Вечорниці та досвітки розпочиналися в різний час - від Першої (Успіння, 28.08) до Другої Пречистої (Різдво Пресвятої Богородиці, 21.09); від Семена Літопроводця (14.09), Покрови (14.10), від Кузьми та Дем'яна (14.11), від Михайла (21.11), від Різдва і тривали переважно до початку Великого посту - як правило, в період довгих осінніх та зимових вечорів. Вечорниці не мали єдиної загальноукраїнської форми проведення і різнилися не лише своїми регіональними особливостями, але й назвами (бесідки, досвітки, оденки, посиденьки, вечірки (вечерки), супрядки, вечереньки). Аналогічні зібрання молоді відбувалися і серед інших слов'янських народів (в Росії – «посиденьки», в Білорусії – «вечерки», в Болгарії – «селянки», в Польщі – «посєди», в Чехії – «прядки» тощо. На вечорниці приходили або заради забави, або задля виконання певної господарської роботи, частіше ж поєднували працю та відпочинок. Саме через це різних регіонах України мали вони різні назви і форми. У центральній Україні здебільшого збиралися для спільної праці, а вечорниці та досвітки закінчувалися вечерею. На Поділлі та Волині збиралися дівчата і молодиці в одну хату на «толоку» або на «оденки» - дерти пір'я, прясти, лущити квасолю чи кукурудзу. Толока також закінчувалася танцями, співами, застіллям. На Подільсько-Волинському пограниччі вечорниці називалися просто «забава». На оденки збиралися вдень або надвечір і працювали до 10 годин вечора або до півночі. Хлопці на оденки не приходили, щоб не заважати роботі. У Галичині, на Буковині й Закарпатті вечорниці відбувалися так само, як і скрізь. Різниця полягала лише в тому, що тут не було вечері, а якщо й була, то дуже скромна; в такий спосіб відзначали лише початок та кінець вечорничного сезону. Крім того, тут на вечорниці з'являлися не лише хлопці та дівчата, але й старші жінки й чоловіки, що дуже впливало на характер вечорниць - перебуваючи під суворим контролем старших, молодь почувала себе скуто. До того ж у цих регіонах вечорниці розходилися рано, до півночі, й не було прийнято ночувати у вечорничній хаті. Така саме форма вечорниць була й на Лемківщині. У них брали участь навіть молодиці і люди похилого віку. На Гуцульщині вечорниці не були особливо популярними, бо гуцульські дівчата рано виходили заміж, бувало, і в 14 років. У горах рідко можна було побачити дорослу дівчину, зате багато було молодих жінок. Тому на вечорниці, які відбувалися тут в хатах заможних господарів, разом з приходили й молоді сім'ї. Поза Галичиною, Буковиною, Закарпаттям одруженим ходити на вечорниці було зась. Уже на Волині суворо заборонялося відвідувати вечорниці подружжям, хоча тут охоче запрошували старших людей, які зажили слави гарних оповідачів: «Прийде старий Аврамець, йому зараз давали почесне місце десь коло столу чи на лавці, і всі його слухали, що він бреше, а він понарозказує всього - то про домовиківу то про чортів,- і все сам бачив». Читайте також: Свято Катерини Що ж стосується одружених, то в с.Губча, наприклад, про одну молоду сім'ю розповідають таку бувальщину: «Один чоловік тільки оженився, був на роботі в лісі, намучився, прийшов увесь брудний додому. А вдома жінка просить його: «Ходімо на вечорниці!» Він каже: «Ти візьми помий мені чоботи!» А вона каже: «Чого я маю тобі чоботи мити, я що, наймичка ?» А він каже: «А я що, дід, що буду водити тебе на вечорниці? Іди сама!» А вона руками лице закрила та в плач! А баба з печі каже: «От і вже й вечорниці». Про те, якою глибокою й давньою була ця традиція свідчить весільна пісня, яка побутує на Південній Волині: Через дорогу та й до вдовиці Ходили вечерниці. На вечерницях дудочка грає, Моє серденько крає. Ой пусти мене, й а мій батеньку, Цей вечір на досвітки! - Ой доню моя, неволя моя, Проси собі Іванка Ой пусти мене, й а мій Іванку, Цей вечір на досвітки! Я сам не піду, тебе не пущу, Сидім обоє вдома. А я заграю, а ти заплачеш, Та й будуть вечерниці Не дозволялося ходити разом на вечорниці рідним братам і сестрам. Частково у зв’язку з цим, молодь в селі здебільшого на окремі гурти, й кожен гурт наймав окрему хату для своїх власних вечорниць. Також суворо дотримувалися почерговості в одруженні. У Єлисаветградському повіті (тепер Кіровоградщина), приміром, молодший брат не смів парубкувати до тих пір, поки старший не одружиться, якщо ж траплялося, що менший парубкував одночасно зі старшим, то казали, що «менший підвернув старшого брата під корито». Тому брати, якщо така можливість була вступали в різні громади або йшли на різні вечорниці. Людмила Іваннікова кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник відділу української та зарубіжної фольклористики ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України

Нравится Комментировать Поделиться